​

Я, навіть і не думала, що колись стану вчителем, але після закінчення Харківського політехнічного інституту, мене запросили допомогти налаштувати компʼютерний клас в Білолуцькій гімназії. І ось уже 13 років я працюю вчителем інформатики у своїй рідній школі. Її стіни ніби зігрівають мене, вселяють віру в себе. Я дуже намагаюсь бути справжнім педагогом: справедливим, гуманним, тактовним, доброзичливим, життєрадісним. Таким, що поєднує у собі любов до праці і до учнів. «Бо вчитель без любові до дитини — це, за словами Сухомлинського, все одно, що співак без голосу, музикант без слуху, живописець без відчуття кольору».

Кожного дня я відкриваю перед дітьми двері у світ знань, впливаю на формування їх життєвої позиції та пріоритетів, закладаю основи їхнього майбутнього. Над усе прагну підтримати в учнів жагу до знань, розвинути їх здібності і таланти. Бо за те, якими вони стануть, несу відповідальність і я.

Найбільше щастя для мене не вдавані чи щирі почесті, а щасливі очі дітей, в яких світиться розуміння, батьки та їх готовність разом  робити важливу справу, колеги з їх умінням ділитися досвідом та у співпраці знаходити сучасні шляхи вдосконалення навчального процесу.

Працюючи вже стільки років у гімназії, я розумію, що повинна йти в ногу з часом щоб бути цікавою дітям, потрібно завжди вчитися, постійно бути у творчому пошуку, бо інформаційні технології не стоять на місці, а розвиваються дуже швидкими темпами.

Тому на своїх уроках організовую навчальну діяльність таким чином, щоб мої вихованці отримували радість від своєї праці, щоб кожен відчував себе частинкою уроку, а їхні серця наповнювались почуттям гордості і власної гідності. Це і є моя робота, нагорода за яку є досягнення моїх учнів і відчуття того, що ти допоміг становленню ЛЮДИНИ.